Це історія про найсильніші почуття, що завжди йдуть поруч: любов і ненависть. А ще — про мрію, про свободу і про вічне питання: чи можливо народити свободу у неволі?
На сцені зустрічаються двоє.
Він і вона. В’язень і наглядач. Люблячий і ненависний. Вільний і залежний.
Їхні діалоги схожі на бій і на танець водночас. У них — сміх, біль, спокуса, страх.
Це фарс і гротеск, які оголюють найінтимніше. Тут сміються так, що боляче, і плачуть так, що стає світло. А потім зʼявляється третій, який змінює все. Після якого неможливо повернутися назад.
Музика ріже й пестить водночас. Світло створює клітку, з якої неможливо втекти, — поки не визнаєш власних почуттів. За образом Вертухи стоїть жінка-наглядачка, у якій поєднані влада й самотність, страх і жага любові.
Кожен хоча б раз опинявся у власній клітці: стосунків, роботи, страхів, обставин. І кожен хоч раз питав себе: а чи вистачить мені сил вирватися?
Ця історія — про те, що свобода завжди починається зсередини. Навіть якщо навколо ґрати.
Цю історію неможливо прочитати — її можна тільки прожити.
Саме у залі, разом з акторами, коли їхні крики, сміх і мовчання пронизують повітря.