«Я тоді вже знав, що буде війна»: шокуюча розповідь литовця про Дніпропетровщину

Литовський режисер Андрюс Даряла, який називає Нікополь своєю «першою Україною», розповів, як Дніпропетровщина, людяність місцевих і війна назавжди змінили його життя та творчість.

Дніпропетровщина для багатьох — це лінія фронтової тривоги, сирени й новини про обстріли. Але для литовського режисера Андрюса Даряли Нікополь — це ще й точка, з якої почалася його особиста Україна. Місто, де він прожив три місяці у 2014-му, вперше відчув українську людяність і зрозумів: ця війна не закінчиться швидко.

«Я народився в засланні. Тому Україна мені близька з дитинства»

Я народився не в Литві. Я народився у Сибіру — там, де народилися багато литовців, яких колись вислали. Мій прадід був литовським партизаном. Таким, яких у нас називали «лісовими братами». Його родину — мого діда, його брата, сестру — заслали в Сибір.

І от я народився вже там. У них був хутір. Я ріс у цій атмосфері, де свобода — не слово з книжки, а щось, за що платили життям.

І я часто думаю: історія Литви дуже схожа на історію України. Просто дуже схожа. І, мабуть, саме тому мені Україна завжди була близькою.

Перший раз я приїхав у Литву, коли мені було 15. Я знав: я повернувся. Я повернувся додому.

Українська з’явилася в моєму житті ще до театру

Ми з дружиною познайомилися вже пізніше. У мене був друг, у якого дід був пов’язаний з українською родиною — з Івано-Франківська. І якось так склалося, що українська тема весь час була поруч.

Навіть наше весілля… ми співали українські пісні.

І ще цікаво: моя дипломна роль була у виставі «Вечори на хуторі біля Диканьки». Я грав Хому Брута. Тобто українська тема була зі мною навіть у театрі.

Я не можу пояснити це логічно. Просто так склалося. Українство йшло зі мною все життя.

«У 2014-му мені стало ясно: питань, хто правий, у мене не було»

Коли почався Майдан, я був у Сибіру. Я жив там і навчався. Але навіть тоді, на відстані, у мене не було жодних сумнівів, хто правий.

У 2014 році сталося так, що я потрапив на зйомки фільму Олександра Міндадзе «Милий Ханс, дорогий Петро». Це був сильний режисер. Принциповий.

Я пам’ятаю: сценарій я прочитав ще у 2013 році — до війни. І я точно вірю: митець відчуває наперед. Він може не знати фактів, але він відчуває напрямок.

Міндадзе тоді пропонували змінити щось у сценарії — і обіцяли гроші. Він сказав: «Ні».

Є люди, які принципові. І я у нього багато чому навчився.

Нікополь став моїм першим українським містом

І от тоді, у 2014-му, ми поїхали на зйомки. І перше місто Дніпропетровщини, яке я побачив — це був Нікополь.

Я пробув там три місяці.

І досі мені боляче. Я серйозно. Я досі думаю: я хочу поїхати в Нікополь.

Це місто стало для мене чимось дуже особистим.

Нікополь, який я пам’ятаю

Я пам’ятаю його не як картинку. Я пам’ятаю його як живе тіло:

• вулицю Шевченка, де я жив
• людей, які жартували навіть тоді
• бабусь у хустках на базарі
• дороги, пил, простір
• відчуття, що це місто стоїть поперек чужої волі

Нікополь для мене був не «точкою на мапі». Він був доказом, що Україна — справжня.

«Перший донат у Нікополь був 200 гривень»

У 2014-му я вперше задонатив у Нікополь. 200 гривень. Я це пам’ятаю чітко. Тоді курс був інший, гривня була сильніша, але сума не в цьому. Важливо, що це був перший жест.

І тоді ж я почав активно цікавитися Україною, читати новини, шукати тексти, вірші.

Так я почав вчити українську мову.

«Дідусь сказав мені ще в дитинстві: вони ніколи не заспокояться»

Мені було чотири роки. Я бігав із дерев’яним автоматом, як всі хлопці.

І пам’ятаю момент: дідусь посадив мене і сказав дуже серйозно:

«Андрюка, ти все життя будеш займатися спортом, вчитися стріляти і керувати. Бо ці курви ніколи не заспокояться».

Я виріс із цим всередині. І тому, коли почався Майдан, коли почалася агресія, у мене не було ілюзій.

Нікополь — це феномен людяності

Я не знаю, як це пояснити. Але Україна — така країна, яку полюбляєш одразу.

Ти просто їдеш від аеропорту, бачиш поля, чуєш мову, інтонації — і відчуваєш: це твоє.

І ще — як люди звертаються одне до одного. Їхній гумор. Їхня простота. Їхня гідність.

Я тоді думав: буду говорити тільки українською. І я говорив. Хоч і з акцентом, звісно.

Одного разу бабуся сказала мені:

«Та нема за що, москалику».

Я сміявся, але це було дуже показово. Бо навіть у жарті там було все: пам’ять, біль, історія.

Помідори в Нікополі: сцена, яку я пам’ятаю до сьогодні

Це було в Нікополі.

Я пам’ятаю, як стояли бабусі в хустках і продавали помідори. Поруч уже були колони військових, бензовози. Уже було відчуття війни в повітрі.

І ці бабусі продавали, як завжди, але коли я підходив — вони казали:

«Ні, хлопчику, не треба грошей. Віднесіть волонтерам на ЗСУ».

Це був момент, який мене пробив.

Ось ця проста сцена — помідори, базар, бабуся, солдат — і раптом ти бачиш, що це не просто побут. Це країна, яка вже воює навіть у дрібницях.

І тоді я ще раз подумав:вони не розуміють, куди вони лізуть.

«Вони не розуміють, що люди знають: це їхня земля»

Я багато років повторюю одне й те саме: вони не розуміють, куди вони лізуть.

Бо українці знають, що це їхня земля.

І вони триматимуться за неї не тому, що так треба, а тому, що інакше вони не можуть.

Красноярськ: прямий ефір і чоловік із Лисичанська

Після України мене запросили в Красноярську на прямий ефір — розповісти, що я бачив.

Я приходжу в студію — і бачу там якогось чоловіка. Мене не попередили.

Його питають:

«Звідки ви?»

Він каже:

«З Лисичанська».

І починає розповідати, що «стояли-стояли», а потім «прийшли українці» і стало погано.

Я слухаю і розумію: це прямий ефір.

Я питаю його:

«А що ви тут робите? Чому не повернетесь?»

І бачу, як вони хочуть зробити з цього пропаганду.

А я їм кажу прямо:

«Я бачу, що люди борються за свою незалежність. Це ясно».

Потім цей чоловік вийшов. Я посадив його в машину, ми говорили. Я навіть не знаю, чи він повернувся. Але це було дивне відчуття — наче ти бачиш, як брехня працює наживо.

Театр у росії: заборони і страх

Я пам’ятаю, що у 2013 році ще можна було носити вишиванку на фестивалі драматургії в Познані. Ще можна було говорити.

А потім все почало стискатися.

Ми зробили виставу про Майдан — за «Дніпровськими щоденниками Майдану». Було близько 300 людей.

А потім одну виставу зняли. Іншу зняли. Почалися «розмови», претензії, чому у вас «не така мапа», «не та позиція».

І одна вистава про 30-ті роки була заборонена одразу, з першого показу.

Тоді я зрозумів: це не просто цензура. Це система страху.

«Ми кинули все і виїхали»

Коли я виїхав, я почав життя з нуля. Діти, документи, нова країна.

Мені було близько 40. Я вже мав певний рівень життя, навіть машину купував в автосалоні.

А потім — все. Ми кинули все.

І я не шкодую. Є речі, які не можна виправдати.

Про тих, хто мовчав

Я знаю людей, які принципово висловили позицію. Їх мало. Дуже мало.

Багато хто виявився слабким. Багато хто «великі режисери», які були «велетнями», просто… зламалися.

І я думаю: якби не одна людина, а багато — вони могли б зупинити цей механізм.

Але страх замінив сором.

«Вони — як барани»

Я кажу це грубо, але чесно.

Людина відрізняється від барана тим, що вона думає.

А коли страх прибирає сором — починається колективне божевілля.

І це страшно.

Маріуполь: вистава, яка не відбулася

У 2022 році я прочитав щоденники Надії Сухорукової — журналістки з Маріуполя, яка виїхала до Клайпеди.

І тоді з’явилась вистава «Вистава, яка не відбулась».

Почалося все з 16 березня 2022 року — коли я побачив новини про трагедію Маріупольського театру.

Я почав шукати інформацію, читати сторінки театру, дивитися повідомлення людей.

І побачив, що у лютому вони мали грати прем’єру — «Маруся Чурай». Але війна все зупинила.

Це стало основою документальної вистави.

Її номінували на національну премію Литви «Золотий сценічний хрест».

І вдома в мене є книга, присвячена цій історії.

Українська мова на сцені — принцип

Для мене важливо ставити українською.

Бо діти, які живуть у Литві, мають знати, хто вони і звідки.

Те саме з білорусами. Якщо люди білоруси — вони мають право говорити білоруською.

Мова — це не «форма». Це опір.

Україна в моїй режисурі: Київ і Львів

У 2023 році мене запросили в Київ, у театр Лесі Українки, на лабораторію про те, як говорити про війну під час війни.

Наш ескіз переміг. І ми довели його до вистави.

Так з’явилися «Полковник і птахи» за п’єсою Христо Бойчева. Там грає, зокрема, Олена Клівда.

Потім мене запросили до Львова — у театр Заньковецької.

Там я поставив виставу «Я буду твоїми очима» за віршами Сергія Жадана (2025).

Після Львова я почав говорити українською більше й сміливіше. Бо я зрозумів: я вже не гість.

«Ми не маємо права плакати на сцені»

Коли ми починали репетиції, я сказав акторам:

«Ви маєте проплакатися зараз. Бо на сцені ми не маємо права не витримати».

Ми працювали так, щоб тримати глядача — і тримати себе.

А потім після прем’єри до одного з акторів підійшов десятирічний хлопчик і дав пораду, як ведмедику треба було сховатися.

І я зрозумів: діти все розуміють. Навіть більше, ніж дорослі.

«Я не забув. І я не пробачу»

У мене в голові постійно звучить Жадан:

«Ти думаєш, я забув? Я не забув.Ти думаєш, я пробачу? Я не пробачу».

Це не про помсту. Це про пам’ять.

Святе місце в Нікополі і загадане бажання

У Нікополі була одна дивна історія.

Ми приїхали в одне місце — маленький ставок, капличка. Мені сказали, що це «святе місце», бо колись там була стрілянина, людина впала у воду і вижила. І потім поставила ту капличку.

І тоді ми зробили фотографію у вишиванках.

Ми сказали собі:

якщо ми встигнемо зняти кіно — значить, вони далі не підуть.

Ми загадали це напівжартома. Але я потім багато років думав про це.

І коли почалася повномасштабна війна — Нікополь не взяли.

Обстрілюють — так. Але не взяли.

Нікопольські свята і «водій на п’янку»

Я тоді ще сміявся з українських реалій.

Мені кажуть:

«Тут День металурга, тут День рибака. Поїхали з нами».

Я кажу: добре.

А потім я дізнаюся, що люди поїхали святкувати — і взяли з собою водія, який просто чекав, поки всі нап’ються, щоб потім розвезти їх по домах.

Я тоді сказав:

«Ви не розумієте, що це за люди!»

І це було не про алкоголь. Це було про організацію життя. Про людяність навіть у хаосі.

Що для мене свобода

Свобода — це можливість дивитися прямо в обличчя.

Бути чесним. Без лицемірства.

Свобода — це повага до інших. І це те, що дуже об’єднує литовців та українців.

Свобода — як повітря. Ти її не помічаєш, поки її не забрали.

Литовці й українці: спільна історія, яку мало хто знає

Я вважаю, що одна з найважливіших сторінок нашої спільної історії — це повстання в радянських таборах.

Українці й литовці піднімали бунти в ГУЛАГу. Без інтернету, без телефонів, без зв’язку — але це стало відомо.

І саме тоді радянська влада злякалася настільки, що почала «розвінчання культу особи». Але це було лицемірство.

Також я бачу прямий зв’язок між українською повстанською армією і литовським рухом спротиву. Це одна логіка свободи.

Кримські татари — моя наступна тема

Я зараз збираю матеріал про кримських татар. Для мене це дуже важливо.

Я хочу зробити виставу, яка буде на дві країни. Від моря до моря.

Я хочу говорити про цю культуру — «народ мармуру і води». Про трагедію. Про опір.

Це має бути великий проєкт.

Про історію, яку вчили неправильно

Я навіть вступав на історичний факультет. Потім кинув, бо побоявся одразу йти в театральний.

Але мене завжди цікавила історія. І я пам’ятаю, як у 90-х відкривали архіви, як деякі викладачі чесно говорили:

«Ось як було насправді».

І я тоді питав:

чому в російській історіографії так мало місця Великому князівству Литовському і Речі Посполитій?

Бо це була альтернатива Московії. Альтернатива імперії.

Як я хочу, щоб мене пам’ятали

Я не знаю, чи важливо, щоб мене пам’ятали як режисера.

Зараз такий час, що думати про кар’єру дивно.

Зараз важливо робити те, що ти можеш:

• допомагати
• говорити правду
• підтримувати
• бути на боці тих, хто правий
• І не давати себе збити з дороги.

Нікополь для Андрюса Даряли — не просто місто на Дніпропетровщині. Це місце, де він уперше побачив Україну не з новин, а з життя: у бабусиних помідорах для волонтерів, у жартах на базарі, у впертій людяності, яка не здається навіть під загрозою війни. І, здається, саме з цього Нікополя почалася історія режисера, який сьогодні ставить вистави про Маріуполь, репресованих поетів, Курбаса і свободу — і говорить українською так, ніби ця мова завжди була в ньому.