Мене продавали з будинками, погрожували пістолетом, а зараз хочуть виселити "в нікуди": інтерв'ю з єдиним мешканцем будинку в центрі Києва

Про садибу Мурашка в центрі Києва якщо не усі знають, то точно чули. Це чотири будинки на вул. Мала Житомирська (12-а, -б, 14-а, б), які були збудовані в кінці XIX ст. Свого часу в будинку 14а проживав і працював в своїй майстерні відомий художник Олександр Мурашко (офіційно садиба Мурашків - це тільки будинки 14-а,-б ред.).

Незважаючи на те, що сьогодні невеличкий маєток є пам'яткою історії архітектури національного значення, на його землю, ласий шматок в серці Києва, багато хто претендував. Так, в 2007 році приватна компанія навіть планувала там звести черговий готельно-житловий комплекс. Але цього не сталось. Цілу садибу від зазіхань врятував єдиний мешканець одного з будинків, кандидат фізико-математичних наук, доцент Національного авіаційного університету Олександр Глухов. Саме йому в 2012 році через суд вдалось повернути садибу в комунальну власність.

Сьогодні ж чиновники заспокоюють активістів, що ніхто будинки знищувати не буде. Там хочуть провести протиаварійні роботи, аби уберегти пам’ятку. У зв’язку з цим вже в кінці червня відбудеться засідання комісії, де остаточно вирішать – в аварійному стані будинки чи ні. В разі підтвердження аварійності пана Глухова терміново відселять. Здається, нічого дивного в цій ситуації немає, але якщо копнути глибше, на поверхню спливуть досить неоднозначні моменти.

Саме про них і розповів в інтерв’ю 44.ua пан Глухов, який майже півжиття витратив на збереження пам’ятки і знає про все не з чуток.

Олександре, розкажіть, з чого почалась ця епопея тривалістю в 25 років? Як ви стали власником квартири в одному з будинків, які є частиною садиби Мурашка?

Я опинився в цьому будинку в 1994 році після смерті батька. Тоді я також жив у Києві, в іншому районі, але розміняв квартиру на цю. Вже за два роки чиновники заговорили про капітальний ремонт будинків, а також запропонували мешканцям виселитись. Механізм спілкування у них був такий: "Давайте відселяйтесь, а те, що ми будемо робити – потім вирішимо". Звісно, хтось добровільно почав виселятись, бо їм запропонували вигідніші умови, когось примусово виселяли через суд. А були такі, серед них і я, хто ще залишався жити. І, мабуть, я пішов хибним шляхом з точки зору моїх власних інтересів, почавши з того часу цікавитись, чи є у місцевої влади проект і що хочуть зробити з будинками.

Проте їхні плани зірвались, оскільки вже в 2000 році вийшов закон про охорону культурної спадщини. Там зазначались нові норми робіт на пам’ятках – капітальні ремонти і реконструкції на таких об’єктах стали протизаконними. Дозволялась лише реставрація. На той час в будинках практично не залишилось людей. А до 2003 року і зовсім з’їхали усі, окрім мене і моєї доньки.

А чому, як і інші, не виселились, якщо була можливість? Це був протест?

Я не вважаю себе професійним активістом чи, наприклад, революціонером. Я просто став цікавитись майбутнім будинків, зважаючи на те, що в них хотіли провести роботи без затверджених проектів. Я так їм і відповів: "Спочатку розберіться, що до чого, а потім мене відселяйте. Бо я не впевнений, що ви маєте право це робити". А в 2005 році я виграв Верховний Суд, і вони мене відселити не змогли. Цей програш, як мені відомо, дуже зачепив чиновників, особливо такого пана Голицю, який працював тоді при Черновецькому. Тоді ж він придумав нову ідею з моїм виселенням. На цей раз в 2008 році вони під виглядом інвестиційного проекту продали чотири будинки разом зі мною у приватну власність.

А продали ці об’єкти якійсь невідомій фірмі. Вона була щойно створена, нічого не побудувала, невідомо, кому належить, та й неможливо знайти їх за юридичною адресою. Ця компанія, в свою чергу, одразу продає землю з будинками іншій компанії, яка назвала себе інвестором.

Нові «власники» будівель з’явились тут в 2010-му з охороною і заявили: "Геть усі звідси, ми купили ці будинки. У нас є документи, підписані Голицею". Вони були схожі на якихось бандитів. А коли ти заходиш в будинок, уявіть, до тебе виходить охоронець і починає розмахувати пістолетом перед носом. Я відчував себе не дуже комфортно, вже не кажучи про свою дочку і дружину.

І як ви вчинили після заяви нових власників?

Коли приватна фірма захопила територію садиби і поставила охорону, в будинку, який був офіційно відселений, на той час жили люди - працівники ЖЕКів. Тобто виходить, що в 2008 році, коли місто продавало 12-й будинок, де я живу, і заявляло, що він аварійний, насправді він таким не був. Було світло, вода, газ, опалення. Були усі умови для життя.

Я одразу побіг в прокуратуру, щоб вияснити таку "нестиковку" з незаконним продажем будинків. Прокуратура вислухала мене і подала-таки в суд. А завдяки активістам і ЗМІ, які зробили справу публічною, в 2012 році будинки знову повернули в комунальну власність.

Якими стали будинки за чотири роки в приватній власності? Чи були проведені реставраційні роботи по збереженню пам’ятки, про що обіцяли інвестори?

Нічого зроблено не було. Усі мої прохання залатати куском жесті дах однієї з будівель ігнорувались. Та й після інвесторів, коли садибу повернули в комунальну власність, ніякі реальні, ні реставраційні, ні поточні ремонтні роботи в будинках також не проводились. Чиновники навіть не внесли будівлі в реєстр, що вони їм належать. Зробили це лише в 2018 році.

Логіка елементарна, тут навіть не треба бути великим мудрецем. Якщо ви у 2018 році проводите обстеження будинку на предмет аварійності, то чому це питання не цікавило вас з 2012 року? Виходить, вони шість років утримували будинки, і не знали, в якому вони стані.

Якщо я не помиляюсь, проект протиаварійних робіт в цих будинках був розроблений ще в 2015 році. Невже протягом трьох років нічого зроблено не було, а до вас не звертались з пропозицією відселення?

Ніхто не звертався. Скажу більше, коли місто працювало над проектом, то взагалі не помітило або не захотіло помітити, що тут живе людина. Хоча це в обов’язковому порядку має враховуватись. Офіційно виявили мене в будинку лише в 2017 році, при тому, що я з 2011 року разом з ними ходжу по судах, здороваюсь, а в судових рішеннях відзначаюсь як учасник процесу.

Ще є один цікавий момент. Міська влада відмовляється показувати громаді проект, який був зроблений за наші кошти. Нібито його автор, архітектор, написав листа, щоб документ нікому не показували, бо то є інтелектуальна власність, і подивитись можна тільки з його дозволу і в його присутності. Тобто він своїм листом призупинив дію закону про доступ до публічної інформації. Це явний абсурд.

Щодо робіт. Поодинокі роботи були, але вони другорядні. Я періодично чиновникам пишу листи: "Поки ви зберетесь вирішити грандіозні плани по реставрації будинків, зробіть прості, недорогі речі, щоб унеможливити їх руйнування сьогодні". Наприклад, такі критичні загрози: в одноповерховому будинку 14, де жив Мурашко, немає даху з 2013, а в будинку 12 через прорив труби підтоплено підвал. Але замість цього вони лише прибрали з території сміття і перекрили перший поверх.

А коли я одного разу запитав у архітектора, який створив той засекречений проект, "чого дах не накритий, адже через це затоплюється будинок?". Він мені відповів: "Накриємо, коли визначимо його функціональне призначення". Він, мабуть, натякав на те, що замість даху ще хочуть добудувати декілька поверхів. Недаремно та фірма, яка захопила раніше будинки, а потім їх програла, шість років підряд ходить по судах, не маючи ніби ніяких перспектив на перемогу. Але ж чомусь ходить? Можливо, місто вже домовилось з ними назад продати будинки?

Зараз же чиновники заявляють, що саме я заважав їм перекрити дах, при тому, що живу в метрах 30-ти звідси через будинок.

Бачу, в одному з них була пожежа. Давно це було?

Тут була не одна пожежа. В 2007 році згоріла вщент будівля за моїм будинком, потім пожежі були в 2009, 2013 роках. Вони спалахують тут періодично.

У владі кажуть, що це бомжі палять, і що нічого вони не можуть вдіяти. В 80-90-роки Київ не бачив такої масової руїни старих будинків – пам’яток культурної спадщини. Вони пережили революцію, війну, радянську владу, яка була не надто толерантна до української спадщини, пережили усі катаклізми, а тут прийшли ефективні менеджери і різко почалась якась епідемія руйнувань. Як сказав свого часу Маяковський: "Если звезды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно?".

Що зараз говорить комісія щодо цих будинків? Чи з останньої зустрічі на початку червня надходили пропозиції відселитись?

Голова комісії Олексій Рєзніков сказав, що всі будинки очевидно аварійні і тут смертельно небезпечно. Зрозуміло, що такими вони стали не за один день. Будинок хочуть визнати аварійним для того, щоб мене терміново відселити. Але куди хочуть виселити – невідомо. Останній раз щось пропонували ще в 2003 році, і то це була інша влада і за інших обставин. Тому нинішня влада маніпулює словами, коли говорить, що мені надходили пропозиції, не вказуючи, в якому році.

Якщо Рєзніков говорить, що мені повторно надійде пропозиція, нехай надходить, але офіційно. Я не хочу, витративши все життя і сили на ці будинки, на цю спадщину, їхати не знаючи куди, і жити десь на околиці в гуртожитку, не знаючи, чи зможу повернутися назад. Але коли мені в ході розмови сказали: "Ми не знаємо, що буде з будинком, у нас немає затвердженого проекту про його функціональне призначення, тобто, чи буде він житловим або ж, наприклад, готелем. Але ти поки відселяйся в гуртожиток, бо у нас більше нічого немає". На таке я не згоден.

Зі сторони влади етично було б мене, як людину, яка витратила своє здоров’я на історію з поверненням будинків в комунальну власність, відправляти не в якийсь гуртожиток на околиці, а десь в центральні райони міста. Це логічно для людини, яка майже 30 років проживає в цій частині Києва.

Питання до влади просте: або покажіть мені затверджений проект функціонального призначення будинку, де буде вказано, що більше не зможу сюди повернутись, а значить надати відповідне житло, або підтвердіть, що після реставрації я зможу назад заселитись.

Як думаєте, що може очікувати будинки, якщо на засіданні комісії садибу все-таки визнають аварійною і вас відселять?

Куди б мене не відселили, я все одно буду моніторити цю ситуацію з будинками, адже стільки витратив років свого життя на це. Якщо з ними трапляться якісь неприємності чи їх знову захочуть продати бандитам, думаю, цього вже ніхто не допустить, в тому числі і я. Тому що до цієї епопеї тривалістю в 25 років було задіяно багато людей, небайдужої громадськості, активістів, депутатів і ЗМІ.