«Риба і Сара» — історія Ії Морели про кохання, втрату та памʼять

Нещодавно українська письменниця Ія Морела, авторка бестселера цього літа — роману «На вулиці Солоній», поділилася з нами своїм текстом.

«Риба і Сара» — новела Ії Морели. Історія, в якій особисте зустрічається з війною, а спогади про минуле раптом стають болем сьогодення. Ця невеличка оповідь — свідчення неминучого, відгомін болю, який так чи інакше за ці довгі роки пройняв кожне українське серце.

До 35-ї річниці Незалежності України ми публікуємо це оповідання як пам’ять про тих, кого забрала війна, і про тих, хто продовжує носити їх у своїх серцях.

РИБА І САРА

Батьки сваряться в сусідній кімнаті — через мене. Я сиджу, затуливши вуха руками. Нахиляюся так сильно, що втрачаю рівновагу й падаю на підлогу, але рук не опускаю. Усе найголовніше я вже почула: за два дні вони заберуть мене від нього. Залишається сподіватися, що він цього не дозволить.

Я біжу дорогою.

Місцеві авторитети сидять у кафе. На столі — нарди та пиво. Під столом — вісім ніг у модних кросівках. Над столом — чотири бриті голови. Грубі обличчя, бичачі шиї, збиті до крові жилаві руки. Серед них — Сара. Шрам через усю голову і пронизливо-блакитні очі. Він не підводиться мені назустріч — тільки киває. Але я не ображаюся. Просто чекаю. Так уже у них, альфа-самців, заведено. За декілька хвилин він відчиняє для мене дверцята своєї машини.

 - Куди?

 - До тебе.

Він ще не знає, що я запропоную йому свою цноту. Я ще не знаю, що він від неї відмовиться.

«Красуня і чудовисько»,— любив називати нас Сара, а я презирливо кривила губи, пояснюючи йому безглуздість таких банальних штампів.

На це він голосно сміявся й починав мене цілувати.

Я майже завжди могла знайти його в прокуреному дешевому кафе неподалік автовокзалу. Приходила з купою книжок, демонстративно відкладала нарди й сідала читати, поки Сара вирішував місцеві кримінальні справи. В один із таких днів, закривши телефон, неуважно спитав:

 - Що читаєш?

 - «Гру в бісер».

 - Хто написав? — він раптом зосередився й уважно подивився на мене, ніби імʼя мало щось означати.

 - Герман Г-Е-С-С-Е, — я глузливо розтягнула прізвище відомого автора.

- Німець? — Сара не ображався.

- Німець. Хочеш, дам почитати? — штовхнула до нього розгорнуту книгу.

Він завжди кепкував з моїх надокучливих спроб змінити його на краще. Притискав до себе, цілував так, що серце починало дрібно-дрібно тремтіти в грудях.

 - Неначе витягнута з води риба, — шепотів він пестливо.

Так і причепилось до мене це прізвисько. Риба.

Машина задушливо тхне модними парфумами. Тепла мʼяка шкіра сидіння липне до стегон. Перед очима бовтається брелок у вигляді жіночих грудей. Я зі злістю смикаю — і він залишається у мене в руках.

 - Ненавиджу оце твоє бажання виглядати повним придурком. Де ти це взяв? Який же несмак. Господи...

 - Що сталося, Рибо?

- За два дні мене відправлять до Києва. Назавжди.

Ми мовчки зупиняємось біля його будинку в спальному районі міста. Мовчки підіймаємося ліфтом. Понівечені стіни панельної багатоповерхівки пахнуть безнадією. Мовчки заходимо у квартиру, де панує несмак євроремонту: арки, шпалери, картина в золотій рамці, кухонний «куточок». Я рішуче проходжу в спальню, знімаю сукню і кидаю її на крісло. Вона, як привид, пролітає по кімнаті й безладно падає на підлогу.

 - Ти маєш поїхати до Києва, — він, одягнений, стоїть навпроти мене, голої і ошелешеної.

 - Як це — поїхати? Не поїду! — голос ламається і завмирає.

 - Такі, як я, довго не живуть. Ти це знаєш. Ти не якась там дурепа безмозка. Ти маєш поїхати, вивчитися, знайти собі чоловіка, який буде з тобою читати отих твоїх німців.

Я залишилася у Сари. Ми лежали в ліжку. Він цілував мене так спекотно, що, здавалося, його губи залишали на моєму тілі сліди опіків. Я гостро відчувала необхідність побачити його голим, невпевненим у собі, спробувати переконати, змусити або хоч одурити. Штовхаючись руками і ногами, боролася з його одягом, усім тілом відчуваючи збудження. А потім липла до нього, мов пластир.

Його поцілунки залишили по собі присмак приреченості. Ненависний ранок змусив нас одягнутися. Сара відвіз мене додому. Обпечену поцілунками та знехтувану.

Удома стояли зібрані валізи. Батьки не розмовляли ні зі мною, ні між собою. За годину до відʼїзду я втекла з дому. Біля кафе побачила купу машин.

Авторитети зʼїхалися на «стрілку». Сара стояв осторонь, притулившись до блискучої іномарки. Руки в кишенях спортивних штанів. Я побачила його крізь юрбу і почула голос.

 - Це, бляха, наш район і ми його не віддамо, — він презирливо цвіркнув слиною на землю.

 - Не пошкодуй потім…

Сара не встиг відповісти, як я схопила його за лікоть. Він обернувся, скривив обличчя, висмикнув руку і штовхнув мене. Грубо і зло. Я впала, а він відвернувся. Я побігла додому, а він мене не зупинив. Так у них, альфа-самців, заведено.

У ніч ми виїхали до Києва татовою машиною. Світлофори, знущаючись з мене, насмішкувато горіли зеленим.

Потік столичного життя захопив мене й виніс з глибин безкінечної туги на саму поверхню, де я знайшла купу цікавого: клуби, театри, ресторани, галереї. Дружбу й навчання. Роботу й подорожі. Кохання, весілля, народження дитини.

Про Сару я знала, що він став законослухняним і одружився. Хоча не впевнена, що це відбулось саме в такому порядку. Життя проходило розмірено й неспішно. Його — там, а моє — тут. До самої війни.

Я в автомобілі. За вікном гуде місто. Іноді істерично кричить сиренами. Іноді завмирає. Чую, як настирливо лементує телефон. Не дивлячись, натискаю «відповісти»:

 - Привіт, Рибо.

 - Саро?! — я гарячково бʼю по екрану пальцями, вимагаючи ввімкнути відео. 

На мене дивиться обвітрене обличчя. Незнайоме. Лише очі — ті самі, пронизливо-блакитні. Він оглядає шкіряний салон мого автомобіля.

 - Так уже вийшло, Рибо, що ми з тобою завжди живемо в різних світах, — Сара сміється. Потім відводить камеру — я бачу форму, зброю, дерева.

 - Ти воюєш? — голос мій ламається.

 - Воюю.

 - Як ти? Що ти? Де твоя сімʼя? Як ти мене знайшов? Чим я можу допомогти?

 - питання сиплються з мене жахливим безперервним нервовим потоком.

 - Знаєш, на війні знайшовся час подумати, — Сара не відповідає на жодне з моїх запитань, — згадував нашу з тобою ніч.

Моє тіло починає пульсувати опіками поцілунків більш ніж двадцятирічної давності.

Тиша. Ми чужі. Незнайомці.

 - Твій чоловік читає німців? — несподівано питає він.

 - Читає.

 - Я так і думав.

 - Зате син нічого не читає, — сміюся я.

 - А то тобі згадка про мене, — Сара задоволений своїм жартом.

 - Де ти зараз? — банальність мого питання нікого з нас більше не дратує.

 - У посадці.

 - Хіба життя варте посадки, Саро?

 - Це, бляха, наша посадка, Рибо. Наша. Ми її не віддамо.

Я не здивована. Так у них, альфа-самців, заведено.

Сара деякий час мовчить. Потім питає:

 - Простиш мені коли-небудь? — шрам на лисині червоніє, видаючи його хвилювання.

 - Колись прощу. Якщо не даси себе вбити.

 - Я мав померти ще двадцять років тому. А бач — живий досі.

 - От і живи. Смерті я тобі точно не пробачу.

 - Домовились. Мені пора, — екран телефона темнішає, ховаючи зображення.

За кілька місяців мені подзвонила жінка. Чи мати, чи дружина — я не зрозуміла, бо голос був крихкий, як суха бадилина:

 - Сергій Артемович Малій, позивний «Гессе», загинув. Дата і місце.

Я зупиняю машину посеред вулиці. Камʼянію від болю. Київські світлофори виявляються ще жорстокішими, ніж криворізькі. Садистично зеленіючи, вони вимагають руху. Машини невдоволено сигналять, оминаючи мене. На дзеркалі бовтається брелок у вигляді товстенького пупса. Я зло смикаю його і кидаю додолу.

 - Який же несмак. Господи…

Повертаю ключ — і машина знову рушає.

Я обовʼязково пробачу тобі, Сергію Артемовичу. Як завжди пробачала. Але не зараз. Колись. Пізніше.

Grenoble, France July 2024