Людині поруч погано: що казати і чого не казати ніколи

Після обстрілу. Після дзвінка з поганою новиною. Після похорону. Ви поруч — і не знаєте, що робити. Мовчати ніби погано, говорити ніби гірше.

Хороша новина: щоб підтримати людину, не потрібна освіта психолога. Потрібні три речі — і жодна з них не «правильні слова».

Правило 1. Спочатку — безпека і тіло

Перше, що потрібно людині в гострому стані, — не розмова. Це:

• безпечне місце (відвести від натовпу, з холоду, з-під обстрілу);
• вода;
• тепло (ковдра, куртка — при стресі людину часто б’є дрижаки);
• туалет, їжа, зв’язок з рідними.

Це не «дрібниці замість допомоги». Це і є допомога. Мозок у стресі не сприймає слів, поки тіло не в безпеці.

Правило 2. Бути поруч важливіше, ніж говорити

Найкраще, що ви можете зробити, — сісти поруч і мовчати. Не заповнюйте паузи. Не розважайте. Ваша присутність говорить «ти не сам» краще за будь-яку фразу.

Правило 3. Питайте, не вирішуйте

«Що тобі зараз потрібно?» — сильніше за «Я знаю, що тобі потрібно».

Що казати можна

• «Я поруч».
• «Ти не сам».
• «Тобі зараз важко, і це нормально».
• «Ти в безпеці. Ми в укритті».
• «Хочеш — розкажи. Не хочеш — просто посидимо».
• «Я тебе чую».

Що не казати НІКОЛИ

• «Заспокойся» / «не плач» / «тримайся». Це наказ, який неможливо виконати. Він додає сорому.
• «Я тебе розумію» — якщо ви не втрачали того самого. Краще: «Я не знаю, як тобі, але я поруч».
• «Все, що не робиться, — на краще» / «на все воля Божа» / «Бог не дає більше, ніж можна винести». Людині в горі це звучить як виправдання її болю.
• «Іншим гірше», «а ось у сусідів…». Біль не порівнюється.
• «Треба жити далі» — на другий день після втрати.
• «Добре, що хоч…» («добре, що не загинув», «добре, що є ще діти»). Ніколи.

Практична техніка «5-4-3-2-1»

Якщо людину «немає тут» — накриває панікою, вона дивиться в одну точку — поверніть її в реальність. Спокійно попросіть назвати:

• 5 речей, які вона бачить;
• 4 — які може почути;
• 3 — які може торкнутися;
• 2 — які може понюхати;
• 1 — яку може відчути на смак.

Проста техніка заземлення, яка перемикає мозок з режиму паніки на режим спостереження. Її можна робити й самому.

Не беріть на себе більше, ніж можете

Ви не терапевт. Ваша задача — довести людину до безпеки й до фахівця, а не «вилікувати».

І ще: після того, як допомогли комусь у важкому стані, вам теж може стати кепсько. Це нормально й називається вторинною травматизацією. Про це — окрема розмова, але правило просте: тому, хто допомагає, теж потрібна допомога.

Допомога тим, хто допомагає.