«Ми були потрібні людям». Як на Київщині попри окупацію та відключення світла продовжували пекти хліб

24 лютого чимало українців не вийшли на роботу. Але не вони. В Іванкові, що на Київщині, експедитори хлібзаводу у день початку повномасштабної війни виїхали розвозити гарячу випічку. І навіть згодом, коли селище опинилося під окупацією, працівники пекарні знайшли в собі сміливість і далі не залишати людей голодними. Директорка Іванківського хлібзаводу Ірина Черненко розповідає ШоТам про дні та ночі в пекарні, як переправляли хліб човнами та 36 днів окупації.

Годували громаду свіжоспеченим хлібом

Я за освітою технологиня хлібопекарного виробництва – закінчила Чернігівський кооперативний технікум. Перші роки працювала за профілем. У 1985 році приїхала на роботу на хлібзавод в Іванків. Це було «за розподілом», як тоді казали. А у 2015 році вже стала директоркою.

Іванківський хлібзавод збудували ще у 1969 році. Коли я прийшла працювати, тут була понад сотня працівників. Бо на той час це був не просто хлібозавод – а велике підприємство, яке також містило рибокоптильний і ковбасний цехи, пекарню.

Та починаючи з 90-х ринок наситився, адже всі бачили, що на хлібі можна заробляти хороші гроші. І скрізь набудували нових заводів. Ніби й добре, що є вибір, конкуренція. Але, на жаль, не кожен відповідає за якість своєї продукції.

Перед повномасштабним вторгненням росії у нас залишилося до 20 працівників. Пекарі виходили тільки у нічний час, аби зранку в магазини потрапляла свіжоспечена продукція. Це повʼязано з тим, що термін реалізації хліба – 24 години. Я не сприймаю серйозно те, що продають у супермаркетах з етикетками про «термін придатності – 5-7 днів», бо, мовляв, «хліб бездріжджовий». Аби хліб піднявся, потрібна або закваска, або опара. «Бездріжджового» не існує в природі.

Ми опинилися в окупації

24 лютого почалося з «вересків» людей на вулицях. Було тривожно. Стало зрозуміло, що почалася повномасштабна війна… Куди відкриватися? Але що робити: треба ж годувати людей. У нас уже був напечений хліб для шкіл і магазинів. О шостій ранку експедитори таки виїхали на маршрути його розвозити. Та магазини ще були зачинені, а школи вже не приймали. Весь хліб вони повезли на ринок в Іванкові.

Там було порожньо. На ринку торгували тільки ми своїм хлібом. Було видно величезну чергу в аптеку, ще одну – в банкомат. Скрізь усе зачинено – ніде купити базові харчі. А ми стояли й продавали той хліб.

Інформації було нуль. Ніхто зовсім нічого не казав й додзвонитися кудись було нереально. Так ми опинилися в окупації. Хто з працівників міг, підтягувалися до заводу. З пекарні я не виходила з 24 лютого – й аж до 1 квітня. Добре, що пічки працювали, і коли на вулиці був «мінус», у нас – +6°C чи +8°C. Там ми й жили.

Мене рятував… щоденник

Хоч разом і було трохи спокійніше, але загалом страшно. Громаду обстрілювали росіяни. Я не знала, що відбувається у мами, де мої діти. До рідних було не додзвонитися. У деяких районах люди не могли вийти у двір – сиділи кожен у своєму підвалі чи погребі.

День у день все відбувалося однаково. У голові все зливалося. Втриматися на плаву мені допоміг щоденник. Я багато нотувала, хто де був, що бачила чи чула, що сталося: «сьогодні нема світла», «сьогодні зник зв’язок».

На щастя, окупанти поводилися, я б сказала, «адекватно». Вони гнули свою пропагандистську лінію, що «вам буде добре», «з нами жити прекрасно» і що «ваша влада – не така, а наша – шикарна». Я називаю це «розмовами ні про що». Їх цікавило, де керівництво заводу. А ми що? Казали, не знаємо: «Ми всі звіти здаємо через інтернет. Можемо керівників навіть в обличчя не знати».

В окупації продовжили випікати 

Щоб не зійти з розуму, ми працювали. Та і людям ми були потрібні. У Facebook наша бухгалтерка виклала оголошення, аби люди приходили та купляли хліб. «Сарафанне радіо» працювало: місцеві передавали одне одному, що ми печемо. І народ потроху приходив.

Ми самі не розвозили хліб. Пʼять людей не могли й пекти, й організовувати все, й розносити. Але от наша працівниця з чоловіком і друзями вночі таки возили хліб тими місцями, звідки люди самі до нас дійти не могли. Потім вони організували доставку у села Шпилі, Рокитна Слобода та Білий Берег. Хлопці переправляли туди хліб човнами.

Нам із самого початку допомагав чоловік, у якого в минулому, до реабілітації, була наркотична залежність. Так от, саме він з нами пік хліб, коли працівників було неможливо зібрати до купи. Інші хлопці з Макарівського центру реабілітації теж їздили нам допомагати – на велосипедах, під обстрілами, поруч із машинами окупантів. Для місцевих ці чоловіки розкрилися зовсім з іншого боку. Бо у суспільстві заведено вважати, що такі люди «неблагонадійні». Але це не так.

Вільне Іванкове знову пахне хлібом

Ми були під окупацією 36 днів. 1 квітня о сьомій годині ранку (памʼятаю, було хмарно, і лився дощ) у нас під вікнами почалися крики: «Наші прийшли!». Чи хтось міг у це повірити, у День сміху? Я – ні. Та потім прибігла наша працівниця і каже: «Це правда. Хлопці – на площі, підняли прапор. Я з усіма перецілувалася». Ми плакали. Емоції були неймовірні.

Нині ми працюємо стабільно. Якщо порахувати водіїв, слюсарів і продавців, нас – 16 людей. Хліб випікають за зміну пʼятеро. Знову, як і до вторгнення рф, ми працюємо у нічну зміну, з 24:00 і до 6:00, щоб зранку свіжоспечений хліб опинився на прилавках.

За цей рік ми відновили опалення, придбали новий котел. Відновили те, що було зламане – приміром, бойлер, печі, датчики. 

Все, що ми печемо, реалізовуємо власними силами. Забезпечуємо хлібом районні лікарні та садочки. Продаємо також на ринках в Іванкові та Макарові, в місцевих магазинах. Покупців, звісно, менше, бо з місцевих хтось виїхав, когось убили. Район спорожнів. Але як є.

Я дуже люблю свою роботу, мені подобається пекти. Мрію, щоб усі повернулися додому, і війна закінчилася. Це моя велика, але, мабуть, як і у всіх, мрія.