Олександр Порхун: «Люди не повинні постійно думати про платіжки, ціни, проблеми. Я хочу, щоби ми всі почали відчувати радість від життя»

217-й одномандатний виборчий округ займає територію більшої частини Оболонського району міста Києва.

Тут мешкають понад 320 тисяч киян. Це більше, ніж у деяких обласних центрах. На виборах 2014 року на Оболоні переміг голова «Національного корпусу» Андрій Білецький. У 2019-му безумовний лідер перегонів – Олександр Порхун, легендарний комбат 13 оаемр 95 оаембр, Герой України. Квартира Олександра розташована на проспекті Героїв Сталінграда, у будинку, який на початку дев’яностих збудував його батько.

- Олександре, запитання, яке тобі, мабуть, ставлять усі: чому ти вирішив балотуватися?

- Відповідь дуже проста. Політики, партії, вся політична система, яка існувала і ще існує в країні, банально не впоралась. Після Майдану було зроблено багато корисного. Я не збираюся казати, що все погано, усі негідники, корупціонери. Але не зроблено головного – принципової зміни системи. Влада й далі відірвана від суспільства. Філософія людей у владі не змінилась – вони хочуть заробляти, сприймають владу як бізнес. Вони не вважають це аморальним. А коли для чиновника, депутата, урядовця на першому місці – питання заробітку, ніякого руху вперед не буде. Не буде інвестицій, не буде нормальних законів, судів. Тому нині такий величезний попит на нові обличчя, нові політичні сили. Українці шукають тих, кому можуть довіряти, у кого інша внутрішня культура - не гнила, не спотворена. Фактично нам сьогодні потрібно демонтувати старий політичний клас. Він може бути прозахідним, проєвропейським, але він інфікований отою старою політичною традицією.

- Тобі можна довіряти?

-Оцінку мені, напевне, краще дадуть люди, які мене добре знають. Скажу лише єдине. Я два рокибув в АТО у самому пеклі. Нагороджений Золотою Зіркою Героя України. Я не взяв у держави нічого і ніколи нічого не просив. Живу в квартирі, яку моя сім’я отримала у 1993 році. І я гарантую: через п’ять років житиму у тому ж будинку. Я не йду заробляти - це принципове питання. Я цілком адекватно оцінюю свої сильні та слабкі сторони. У мене є великий досвід керівництва, громадської роботи, але нема значного досвіду політичної діяльності. Але я розумію, які виклики стоять перед суспільством. Я відчуваю, чого прагнуть люди. І в мене є бачення, як потрібно рухатись далі, змінювати країну. І я готовий учитись…

- Ти взагалі із Києва?

- Так, народився і виріс у Києві. Батько був зварювальником на заводі «Металіст», зварював каркаси перших бетонних будинків на Оболоні. На початку 1990-х їхня будівельна бригада здала висотки на Героїв Сталінграда. Прораб узяв каску, кинув у неї кілька ключів і дав своїм робітникам, щоб зіграли в імпровізовану лотерею. Батько тоді вийняв з каски ключі від 3-кімнатної квартири. Сказати, що нам пощастило - узагалі нічого не сказати. Наша сім’я тоді тулилися в малосімейці в гуртожитку та вулиці Тампере. Туалет на поверсі. А тут - трикімнатна квартира у новому житловому масиві. Маминому щастю не було меж: діти - я і моя на 15 хвилин молодша сестра Марія, ми двійнята - отримали окрему кімнату більшу, ніж усе попереднє житло.

- У якій школі навчалися?

- У 239-ій, але лише до дев'ятого класу. Ми з сестрою не могли розраховувати на допомогу батьків при вступі в університет, родина не мала таких статків. Тому вирішили після закінчення дев'ятого класу здобувати професії і заробляти гроші на навчання. Сестра вступила у коледж при Міжрегіональній академії управління персоналом, потім перевелася на 3-ій курс і здобула вищу освіту з відзнакою. Вона менеджер готельного та туристичного бізнесу. А я, щоби сім'я витрачала на мене якомога менше грошей, у 2002 році подав документи у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, де є повне державне забезпечення. Планував стати військовим-зв’язківцем.

- Але став десантником?

- Так, переписав заяву вступ буквально в останній день. Перед випуском з Ліцею Богуна перебирав удома мамині фотографії й натрапив її фото з парашутом біля літака «Ан-2». Почав розпитувати, коли фото зроблене. Виявилося, під час навчання в інституті (мама довгі роки пропрацювала шкільною вчителькою математики у 239-ій школі) займалася парашутним спортом. Коли сказала, що 73 стрибки здійснила, то я передумав вступати у військовий інститут зв'язку в Полтаві і попросився на факультет аеромобільних військ в Одесі. Потім інститут перевели у Львів, і я закінчив Академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Офіцером я почав службу в 13-му окремому аеромобільно-десантному батальйоні 95-ої бригади в Житомирі.

- Майже14 років у Збройних силах?

- Так, 13,5 року. Останні три роки – безпосередньо в зоні АТО, у постійних бойових виходах. Командиром роти став у 2012-му. За короткий час зробив із найгіршого підрозділу найкращий у бригаді. Це було складне завдання. Контрактники на той час поступово розгубили мотивацію служити, бо вище військове керівництво байдуже ставилося до підлеглих. Солдата займали будь-чим: прибирати плац, мити підлоги. А вдосконалювати вміння воювати на полігоні – це вже другорядне завдання. За рік солдат міг вистріляти 10-20 патронів й жодного разу не стрибнути з парашутом – хіба це бойова підготовка? Годували неякісними, часом і зіпсутими харчами. Котлети з самого хліба, смажений оселедець – як таке взагалі приготувати можна? А в армії, виявляється, все можливо. Офіцерський склад за власні кошти купував собі обмундирування. Ось така у нас була армія перед початком війни на Донбасі.

- А як для тебе почалося АТО?
- Восьмого березня 2014 року мій підрозділ отримав бойове завдання: десантуватися на один із аеродромів у Криму, організувати його охорону й оборону до прибуття основних сил. Готувалися відбивати агресію «зелених чоловічків». І поки ми були у повітрі, у Києві засідала Рада національної безпеки та оборони. Її рішення вплинули насамперед на нас: ми не десантувалися у Криму, а сіли на військовий аеродром біля Миколаєва й вирушили на полігон «Широкий лан». Уже дорогою частину підрозділу терміново перекинули на Каховське водосховище. Мої хлопці встигли організувати його оборону. Буквально через кілька хвилин після цього туди прибув вертоліт зі спецназом Російської Федерації. Вийшли, побачили наших десантників і полетіли геть, мовляв, помилилися. А якби мій взвод не встиг випередити їх, то росіяни захопили б ключовий об’єкт водопостачання Кримського півострова. Друга частина батальйону вирушила на Арабатську стрілку і встигла закріпитися на її середині. Ця позиція біля Чонгару і досі під контролем української армії.

- Перший бій пригадуєш?

- Він відбувся у травні 2014 року. Батальйон висувався на гору Карачун під Слов’янськом, рух колони почали блокувати місцеві жителі. Нас сприймали за «Правий Сектор», бо на ящиках з боєприпасами маркування було нанесене червоною та чорною фарбами. Техніку обступили. Я наказав механіку-водію їхати далі й виконувати бойове завдання. Блокувальники розступилися, а коли ми дісталися визначеної точки, прибули бойовики з вимогою скласти зброю. Ми категорично відмовилися і відкрили вогонь у повітря. Нашу позицію почав обстрілювати снайпер з гори Карачун. Найважчим тоді виявилося змусити хлопців відкрити вогню на ураження. Коли ж у підрозділах почали з’являтися поранені, то невпевненість як вітром розвіяло. А остаточно сумніви розвіялися, коли по нас почали працювати "відпускники" з російськими військовими квитками.

За три роки в АТО бойових зіткнень були сотні – під Червоним Лиманом, Кривою Лукою, Слов’янськом, Краматорськом, Артемівськом, Шахтарськом, Торезом, Савур-Могилою, Степанівкою, Мар’їнкою. Найбільша військова кампанія – рейд у складі 95-ої бригади ворожими тилами задля визволення понад 3 тисяч побратимів із 24-ої, 72-ої та 79-ої бригад з оточення у прикордонних районах Луганської та Донецької областей. Після того – Тельманове, Гранітне, Ясинувата…

- Які бої найбільше запам’ятатися?

- Мабуть, найскладніше було під Донецьким аеропортом у січні 2015-го. Утримували командний пункт на «Зеніті» у бетонному підземному укритті. Обстрілів з боку терористів нараховувалося по кілька тисяч на добу. Артилерія сипала по нас з усіх можливих калібрів. А потім терористи пішли в атаку за підтримки танків. Бій тривав з 10-ї ранку до 8-ої вечора. Людей в обороні обмаль, ворог на відстані кидка гранати. Ситуація критична, комбриг Михайло Забродський каже мені: «Бери гранатомет, пішли відбивати танки». Ми вибігли з укриття, я влучив у танк, але і він встиг вистрелити. Мене накрило вибуховою хвилею. Забродський притягнув мене в укриття. П’ять годин я фактично був у комі. Власне, після того бою змушений був лягти у госпіталь, а потім і зовсім комісуватися.

- Чим зайнявся у цивільному житті?

- Разом із побратимами й однодумцями заснували громадську організацію «Асоціація ветеранів та учасників бойових дій «Купол». Створили спортивно-навчальний стрілецький комплекс. Облаштували територію, траншейні доріжки зробили, комунікації підвели - усе, що потрібно для опанування науки володіння зброєю. Це неприбутковий бізнес. Це проект для того, щоби наша молодь, навіть без служби в армії, була готовою захисту. Ми всі дуже прагнемо миру на Донбасі. Але умова для миру – це міцна, сучасна армія. І підготовлена молодь. Чим ти сильніший, тим менше у ворога спокуси спровокувати конфлікт. Коли мене запитуються, а як нам жити далі з проблемою Донбасу, з сусідньою путінською Росією, яка не зупиниться і буде постійно тиснути, я наводжу приклад Фінляндії. Невеличка країна вистояла у війні зі сталінським Радянським Союзом. Вони втратили частину території. Але змусили радянські війська зупинитись. А потім - стати дуже успішними і заможним, маючи під боком таку агресивну країну, як СРСР. Чому в них це вдалося? Об’єднане та згуртоване суспільство, готовність вчинити опір навіть тому, хто у багато разів більший за тебе. Міжнародна підтримка, якісна дипломатична робота. Для нас це приклад, як стати успішною, заможною, безпечною, щасливою країною попри вороже оточення у вигляді путінської Росії. Я наголошую на слові «путінської», бо вважаю, що в майбутньому, коли росіяни відійдуть від імперського угару, яким постійно промивають їхні мізки, відносини між нашими країнами стануть знову дружніми.

- Чи багато учасників війни на живуть на Оболоні?

- Близько 900. Але проблеми нашого району зачіпають не лише учасників війни. У нас, може, більше загострене відчуття справедливості і більше сил змінювати ситуацію. А ситуація потребує негайного перезавантаження влади. Я поїхав з Оболоні 15 років тому на навчання. А коли повернувся з війни, то побачив, що район зупинився у розвитку. Усе, що було створене попередніми поколіннями – інфраструктура, житловий фонд, - ніби не має господаря, занедбане, розсипається буквально на очах, асфальт перекопаний, гарячої води не бачиш місяцями. А з новобудов бачимо лише великі магазини та хмарочоси. А дитсади, а школи де? Куди відвести дитину вчитися, якщо всі перші класи переповнені, по 40 і більше дітей? Моя мати – вчителька математики. Вона каже, що ні в радянські часи, ні в «голодні» дев’яності не було такого знущання над дітьми. Ось реальна ситуація з життя моїх родичів, які мешкають на Оболоні. Школи в мікрорайоні переповнені, а щоби віддати дитину в інший заклад, треба прокрутити якусь сумнівну схему з фіктивним проживанням в іншому мікрорайоні. Із дитсадами ситуація така, що записуватися в чергу слід ще до того, як подумав заводити дітей. Черга у 5000 дітей нікуди не рухається. Немає грошей на нові дитсади у міській скарбниці? А на міст на Володимирській гірці звідки взяли? А скільки забудовники за земельні ділянки платять – куди ці гроші йдуть? У нас з’являються нові приватні школи та дитячі садочки, приватні клініки. Але платити за них, вибачте, навіть для середнього класу, навіть для людей з непоганими заробітками - це захмарні суми.

- Не все ж так погано, ось парк «Наталка» нарешті зробили…

- Бетонні сходи, з яких стирчить арматура - це ви називаєте зробили? Таких парків району потрібно десятки. І кошти на це є. Інша річ, що вони зникають у невідомому напрямку. Ми можемо дуже довго говорити про проблеми. Але, вважаю, це тема для окремої розмови. Наразі хочу сказати єдине: у нас чудовий район, я вважаю - найкращий. У нас чудове місто та чудова країна. Ми маємо все необхідне, щоби не думати постійно про тарифи, платіжки, ціни. Ми можемо жити та відчувати радість від кожного прожитого дня.Для цього треба просто взяти на себе відповідальність. Я до такого кроку повністю готовий.