Литовський режисер Андрюс Даряла, який називає Нікополь своєю «першою Україною», розповів, як Дніпропетровщина, людяність місцевих і війна назавжди змінили його життя та творчість.
Дніпропетровщина для багатьох — це лінія фронтової тривоги, сирени й новини про обстріли. Але для литовського режисера Андрюса Даряли Нікополь — це ще й точка, з якої почалася його особиста Україна. Місто, де він прожив три місяці у 2014-му, вперше відчув українську людяність і зрозумів: ця війна не закінчиться швидко.
«Я народився в засланні. Тому Україна мені близька з дитинства»
Я народився не в Литві. Я народився у Сибіру — там, де народилися багато литовців, яких колись вислали. Мій прадід був литовським партизаном. Таким, яких у нас називали «лісовими братами». Його родину — мого діда, його брата, сестру — заслали в Сибір.
І от я народився вже там. У них був хутір. Я ріс у цій атмосфері, де свобода — не слово з книжки, а щось, за що платили життям.
І я часто думаю: історія Литви дуже схожа на історію України. Просто дуже схожа. І, мабуть, саме тому мені Україна завжди була близькою.
Перший раз я приїхав у Литву, коли мені було 15. Я знав: я повернувся. Я повернувся додому.
Українська з’явилася в моєму житті ще до театру
Ми з дружиною познайомилися вже пізніше. У мене був друг, у якого дід був пов’язаний з українською родиною — з Івано-Франківська. І якось так склалося, що українська тема весь час була поруч.
Навіть наше весілля… ми співали українські пісні.
І ще цікаво: моя дипломна роль була у виставі «Вечори на хуторі біля Диканьки». Я грав Хому Брута. Тобто українська тема була зі мною навіть у театрі.
Я не можу пояснити це логічно. Просто так склалося. Українство йшло зі мною все життя.
«У 2014-му мені стало ясно: питань, хто правий, у мене не було»
Коли почався Майдан, я був у Сибіру. Я жив там і навчався. Але навіть тоді, на відстані, у мене не було жодних сумнівів, хто правий.
У 2014 році сталося так, що я потрапив на зйомки фільму Олександра Міндадзе «Милий Ханс, дорогий Петро». Це був сильний режисер. Принциповий.
Я пам’ятаю: сценарій я прочитав ще у 2013 році — до війни. І я точно вірю: митець відчуває наперед. Він може не знати фактів, але він відчуває напрямок.
Міндадзе тоді пропонували змінити щось у сценарії — і обіцяли гроші. Він сказав: «Ні».
Є люди, які принципові. І я у нього багато чому навчився.
Нікополь став моїм першим українським містом
І от тоді, у 2014-му, ми поїхали на зйомки. І перше місто Дніпропетровщини, яке я побачив — це був Нікополь.
Я пробув там три місяці.
І досі мені боляче. Я серйозно. Я досі думаю: я хочу поїхати в Нікополь.
Це місто стало для мене чимось дуже особистим.
Нікополь, який я пам’ятаю
Я пам’ятаю його не як картинку. Я пам’ятаю його як живе тіло:
- вулицю Шевченка, де я жив
- людей, які жартували навіть тоді
- бабусь у хустках на базарі
- дороги, пил, простір
- відчуття, що це місто стоїть поперек чужої волі
Нікополь для мене був не «точкою на мапі». Він був доказом, що Україна — справжня.
«Перший донат у Нікополь був 200 гривень»
У 2014-му я вперше задонатив у Нікополь. 200 гривень. Я це пам’ятаю чітко. Тоді курс був інший, гривня була сильніша, але сума не в цьому. Важливо, що це був перший жест.
І тоді ж я почав активно цікавитися Україною, читати новини, шукати тексти, вірші.
Так я почав вчити українську мову.
«Дідусь сказав мені ще в дитинстві: вони ніколи не заспокояться»
Мені було чотири роки. Я бігав із дерев’яним автоматом, як всі хлопці.
І пам’ятаю момент: дідусь посадив мене і сказав дуже серйозно:
«Андрюка, ти все життя будеш займатися спортом, вчитися стріляти і керувати. Бо ці курви ніколи не заспокояться».
Я виріс із цим всередині. І тому, коли почався Майдан, коли почалася агресія, у мене не було ілюзій.
Нікополь — це феномен людяності
Я не знаю, як це пояснити. Але Україна — така країна, яку полюбляєш одразу.
Ти просто їдеш від аеропорту, бачиш поля, чуєш мову, інтонації — і відчуваєш: це твоє.
І ще — як люди звертаються одне до одного. Їхній гумор. Їхня простота. Їхня гідність.
Я тоді думав: буду говорити тільки українською. І я говорив. Хоч і з акцентом, звісно.
Одного разу бабуся сказала мені:
«Та нема за що, москалику».
Я сміявся, але це було дуже показово. Бо навіть у жарті там було все: пам’ять, біль, історія.
Помідори в Нікополі: сцена, яку я пам’ятаю до сьогодні
Це було в Нікополі.
Я пам’ятаю, як стояли бабусі в хустках і продавали помідори. Поруч уже були колони військових, бензовози. Уже було відчуття війни в повітрі.
І ці бабусі продавали, як завжди, але коли я підходив — вони казали:
«Ні, хлопчику, не треба грошей. Віднесіть волонтерам на ЗСУ».
Це був момент, який мене пробив.
Ось ця проста сцена — помідори, базар, бабуся, солдат — і раптом ти бачиш, що це не просто побут. Це країна, яка вже воює навіть у дрібницях.
І тоді я ще раз подумав:вони не розуміють, куди вони лізуть.
«Вони не розуміють, що люди знають: це їхня земля»
Я багато років повторюю одне й те саме: вони не розуміють, куди вони лізуть.
Бо українці знають, що це їхня земля.
І вони триматимуться за неї не тому, що так треба, а тому, що інакше вони не можуть.
Красноярськ: прямий ефір і чоловік із Лисичанська
Після України мене запросили в Красноярську на прямий ефір — розповісти, що я бачив.
Я приходжу в студію — і бачу там якогось чоловіка. Мене не попередили.
Його питають:
І починає розповідати, що «стояли-стояли», а потім «прийшли українці» і стало погано.
Я слухаю і розумію: це прямий ефір.
Я питаю його:
«А що ви тут робите? Чому не повернетесь?»
І бачу, як вони хочуть зробити з цього пропаганду.
А я їм кажу прямо:
«Я бачу, що люди борються за свою незалежність. Це ясно».
Потім цей чоловік вийшов. Я посадив його в машину, ми говорили. Я навіть не знаю, чи він повернувся. Але це було дивне відчуття — наче ти бачиш, як брехня працює наживо.
Театр у росії: заборони і страх
Я пам’ятаю, що у 2013 році ще можна було носити вишиванку на фестивалі драматургії в Познані. Ще можна було говорити.
А потім все почало стискатися.
Ми зробили виставу про Майдан — за «Дніпровськими щоденниками Майдану». Було близько 300 людей.
А потім одну виставу зняли. Іншу зняли. Почалися «розмови», претензії, чому у вас «не така мапа», «не та позиція».
І одна вистава про 30-ті роки була заборонена одразу, з першого показу.
Тоді я зрозумів: це не просто цензура. Це система страху.
«Ми кинули все і виїхали»
Коли я виїхав, я почав життя з нуля. Діти, документи, нова країна.
Мені було близько 40. Я вже мав певний рівень життя, навіть машину купував в автосалоні.
А потім — все. Ми кинули все.
І я не шкодую. Є речі, які не можна виправдати.
Про тих, хто мовчав
Я знаю людей, які принципово висловили позицію. Їх мало. Дуже мало.
Багато хто виявився слабким. Багато хто «великі режисери», які були «велетнями», просто… зламалися.
І я думаю: якби не одна людина, а багато — вони могли б зупинити цей механізм.
Але страх замінив сором.
«Вони — як барани»
Я кажу це грубо, але чесно.
Людина відрізняється від барана тим, що вона думає.
А коли страх прибирає сором — починається колективне божевілля.
І це страшно.
Маріуполь: вистава, яка не відбулася
У 2022 році я прочитав щоденники Надії Сухорукової — журналістки з Маріуполя, яка виїхала до Клайпеди.
І тоді з’явилась вистава «Вистава, яка не відбулась».
Почалося все з 16 березня 2022 року — коли я побачив новини про трагедію Маріупольського театру.
Я почав шукати інформацію, читати сторінки театру, дивитися повідомлення людей.
І побачив, що у лютому вони мали грати прем’єру — «Маруся Чурай». Але війна все зупинила.
Це стало основою документальної вистави.
Її номінували на національну премію Литви «Золотий сценічний хрест».
І вдома в мене є книга, присвячена цій історії.
Українська мова на сцені — принцип
Для мене важливо ставити українською.
Бо діти, які живуть у Литві, мають знати, хто вони і звідки.
Те саме з білорусами. Якщо люди білоруси — вони мають право говорити білоруською.
Мова — це не «форма». Це опір.
Україна в моїй режисурі: Київ і Львів
У 2023 році мене запросили в Київ, у театр Лесі Українки, на лабораторію про те, як говорити про війну під час війни.
Наш ескіз переміг. І ми довели його до вистави.
Так з’явилися «Полковник і птахи» за п’єсою Христо Бойчева. Там грає, зокрема, Олена Клівда.
Потім мене запросили до Львова — у театр Заньковецької.
Там я поставив виставу «Я буду твоїми очима» за віршами Сергія Жадана (2025).
Після Львова я почав говорити українською більше й сміливіше. Бо я зрозумів: я вже не гість.
«Ми не маємо права плакати на сцені»
Коли ми починали репетиції, я сказав акторам:
«Ви маєте проплакатися зараз. Бо на сцені ми не маємо права не витримати».
Ми працювали так, щоб тримати глядача — і тримати себе.
А потім після прем’єри до одного з акторів підійшов десятирічний хлопчик і дав пораду, як ведмедику треба було сховатися.
І я зрозумів: діти все розуміють. Навіть більше, ніж дорослі.
«Я не забув. І я не пробачу»
У мене в голові постійно звучить Жадан:
«Ти думаєш, я забув? Я не забув.Ти думаєш, я пробачу? Я не пробачу».
Це не про помсту. Це про пам’ять.
Святе місце в Нікополі і загадане бажання
У Нікополі була одна дивна історія.
Ми приїхали в одне місце — маленький ставок, капличка. Мені сказали, що це «святе місце», бо колись там була стрілянина, людина впала у воду і вижила. І потім поставила ту капличку.
І тоді ми зробили фотографію у вишиванках.
Ми сказали собі:
якщо ми встигнемо зняти кіно — значить, вони далі не підуть.
Ми загадали це напівжартома. Але я потім багато років думав про це.
І коли почалася повномасштабна війна — Нікополь не взяли.
Обстрілюють — так. Але не взяли.
Нікопольські свята і «водій на п’янку»
Я тоді ще сміявся з українських реалій.
Мені кажуть:
«Тут День металурга, тут День рибака. Поїхали з нами».
Я кажу: добре.
А потім я дізнаюся, що люди поїхали святкувати — і взяли з собою водія, який просто чекав, поки всі нап’ються, щоб потім розвезти їх по домах.
Я тоді сказав:
«Ви не розумієте, що це за люди!»
І це було не про алкоголь. Це було про організацію життя. Про людяність навіть у хаосі.
Що для мене свобода
Свобода — це можливість дивитися прямо в обличчя.
Бути чесним. Без лицемірства.
Свобода — це повага до інших. І це те, що дуже об’єднує литовців та українців.
Свобода — як повітря. Ти її не помічаєш, поки її не забрали.
Литовці й українці: спільна історія, яку мало хто знає
Я вважаю, що одна з найважливіших сторінок нашої спільної історії — це повстання в радянських таборах.
Українці й литовці піднімали бунти в ГУЛАГу. Без інтернету, без телефонів, без зв’язку — але це стало відомо.
І саме тоді радянська влада злякалася настільки, що почала «розвінчання культу особи». Але це було лицемірство.
Також я бачу прямий зв’язок між українською повстанською армією і литовським рухом спротиву. Це одна логіка свободи.
Кримські татари — моя наступна тема
Я зараз збираю матеріал про кримських татар. Для мене це дуже важливо.
Я хочу зробити виставу, яка буде на дві країни. Від моря до моря.
Я хочу говорити про цю культуру — «народ мармуру і води». Про трагедію. Про опір.
Це має бути великий проєкт.
Про історію, яку вчили неправильно
Я навіть вступав на історичний факультет. Потім кинув, бо побоявся одразу йти в театральний.
Але мене завжди цікавила історія. І я пам’ятаю, як у 90-х відкривали архіви, як деякі викладачі чесно говорили:
чому в російській історіографії так мало місця Великому князівству Литовському і Речі Посполитій?
Бо це була альтернатива Московії. Альтернатива імперії.
Як я хочу, щоб мене пам’ятали
Я не знаю, чи важливо, щоб мене пам’ятали як режисера.
Зараз такий час, що думати про кар’єру дивно.
Зараз важливо робити те, що ти можеш:
- допомагати
- говорити правду
- підтримувати
- бути на боці тих, хто правий
- І не давати себе збити з дороги.
Нікополь для Андрюса Даряли — не просто місто на Дніпропетровщині. Це місце, де він уперше побачив Україну не з новин, а з життя: у бабусиних помідорах для волонтерів, у жартах на базарі, у впертій людяності, яка не здається навіть під загрозою війни. І, здається, саме з цього Нікополя почалася історія режисера, який сьогодні ставить вистави про Маріуполь, репресованих поетів, Курбаса і свободу — і говорить українською так, ніби ця мова завжди була в ньому.